Елегія Поділля

 Ірина Пустиннікова

...Холодні сонячні ранки, роса на павутинні, важкі польоти останніх мух, коти, які ліниво мружаться на сонце і миттєво набирають вагу перед зимою, золото на деревах, золото під ногами. Бабине літо, жовтень. Елегійний настроєвий час — і мандрівок у жовтні хочеться таких самих: паркових, спокійних, із легким присмаком скорботи по тому, що минуло.

Кам’яні вівці на замковій горі
Чудовий шанс побачити невідомі куточки Хмельниччини. Тут не буде натовпу туристів — хоча й дороги за якістю будуть не автобанами. Почнемо з Дунаївецького району. Для цього звертаємо з траси Чернівці-Житомир, за кілька кілометрів від села Слобідка-Рахнівська, в напрямку села Рахнівка. В самій Рахнівці зберігся скромний мурований садибний будинок поміщиків Горфів (1910), а ще за 5 кілометрів серед надзвичайно мальовничого о цій порі року лісу раптом вигулькне дах однієї хатки, другої, третьої... Незрозуміло, чи це ліс насуває на село Кривчик, чи село заховалося у ньому від зайвих очей. Поселення розкинулося в глибокій балці над річкою Тернава, розтягнулося на кілька кілометрів. Казкові асоціації з містечком хобітів підкріплюють і численні кам’яні входи у льохи, які вириті безпосередньо в горах, що підіймаються посеред Кривчика.

Дорога зміїться поміж пагорбів. Аж нарешті приводить до найвищої гори, яка розляглася між селом і лісом. Зоветься гора Грабиною і, за переказами, була колись замковою. Місцеві мешканці із задоволенням перекажуть байки про розгалужені підземні ходи, що вели від замку на всі боки. Ходи збереглися, та їх засипали: від біди подалі, а то місцевим хлопчакам від спокуси пошукати в підземному царстві скарби було б не втриматися. Й справді легендотворче місце: схили Грабини вкриті білими валунами, які здалеку мені видалися схожими на овець. А потім місцеві патріоти тільки сміялися: не дарма про овець згадала! Жив колись поблизу Грабини пан, мав велику отару, та заховав її циган-пастух у замкових підземеллях. Тільки й залишилися пану, що кам’яні вівці на схилах...

Природа — це прекрасно, але ж ми традиційно відшукуємо пам’ятки архітектури, так чи інакше пов’язані з медициною. Є й таке у Кривчику: на початку села, на узвишші праворуч, розташувався в панській садибі психоневрологічний інтернат. Поміщики Крупинські, які звели свою резиденцію в другій половині ХІХ ст., були не позбавлені смаку: великі неоготичні вікна, витончений фриз, чотириярусна годинникова башта. Тільки от годі шукати тут багатих інтер’єрів: палацові зали переробили на палати для хворих. А башта, яку взагалі не використовують, стоїть пусткою. Шкода.

Поруч з палацом — садибний флігель того ж часу. Навколо — рештки старого парку. Сонячно і сумно...

Вертаємося на трасу. Попереду - райцентр Дунаївці. Місцева районна лікарня (вул. Горького, 7), між іншим, — ще одна панська садиба. Вона теж зведена в другій половині ХІХ століття і є пам’яткою архітектури місцевого значення. Садиба складається власне з палацу (адмінкорпус), двох флігелів (рентген-кабінет та аптека) і залишків парку навколо корпусів. Скромний райцентр може похвалитися ще однією садибою: в колишньому палаці Красінських, який навіть малював відомий мандрівник та художник Наполеон Орда, зараз розташувався будинок культури.

За барона Гороха
Якщо ж по дорозі до центру Дунаївців звернути за дороговказом на Великий Жванчик, за 7 кілометрів потрапимо в село Голозубинці. У ньому варто звернути увагу на костел - нечастий випадок: храм не закрили в радянський час, тож сюди на богослужіння приїздили католики не лише з Голозубинців, а й Дунаївців та сусідніх районів області. Високі дзвіниці до невеличкого храму було прибудовано в 1990-ті роки.

Лише коли позаду опиняться і міст через Студеницю, і млин біля річки, почнеться майже карпатський серпантин на зелений пагорб попереду. Там, у старому парку, який зараз більше нагадує ліс, розташована Голозубинецька обласна протитуберкульозна лікарня. Вона ж у минулому (до 1963 р.) - сільгосптехнікум, а ще дальшому минулому — маєток Скібневських. Початок його будівництва належить до 1870 років. Віктор  Скібневський задумував класицистичний палац (автором проекту був відомий адепт класицизму Томаш-Оскар Сосновський із Новомалина). Та невдовзі чи то плани, чи смаки господаря змінилися. Наприкінці ХІХ ст. голозубинський палац було значно розширено. Проект реконструкції розробив якийсь барон Горох (Horoch). До досить суворої будівлі звідкілясь "приліпилася" симпатична башточка з високим шпилем на даху. Кудись поділася й симетрія, споруда стала цікавішою і романтичнішою. Не відставали й інтер’єри: в палаці було чимало старих картин голандської школи, антикварні меблі. Були тут й ескізи до "Berezyny" Войцеха Коссака (відомого польського художника тієї епохи), а також родинні портрети Скібневських та Богданів (із цього роду походила дружина Віктора  Скібневського - Леопольдина); зберігався турецький намет, який Віктор  привіз із подорожі до Аравії. В бібліотеці зберігалися рідкісні книги з філософії і психології, а також родинний архів та всілякі документи. Зараз про панські часи нагадують лише товсті стіни - хоч гарматою по них гати.

У парку, який є пам’яткою природи державного значення, стоїть будиночок управителя маєтку. Ох, немає на сучасний парк тодішнього управителя! На 21 га парку, закладеного ще в XVIII ст., начебто ростуть екзоти (клен сріблястий, смерека біла і модрина європейська), але піди їх знайди в непрочищених хащах...

У пошуках принца
Дунаївців на Хмельниччині відразу двоє: власне місто й станція за 10 км від райцентру. Якщо від станції Дунаївці проїхати кілька кілометрів на схід, потрапимо на стару трасу, що зв’язує Кам’янець-Подільський із Ярмолинцями. Саме на цій дорозі розташувалося село Тинна, що тихенько лежить на берегах Тернави. Башти новенького костелу заледве видно з боку траси, а старий польський цвинтар заріс кропивою. Провінція, занепад, тиша.

А в XV-XVII століттях Тинна була чималим містечком і славилася своїми ярмарками. Звідси подільське жито сплавляли до Дністра, а далі - до Візантії та Кіпру. Постоялий двір використовувався також як ратуша, а біля нього стояв давній дерев’яний костел св. Катерини. Новіший мурований храм, із 1590 р., звели на кошти Томаша Гумецького. Певно, саме від Гумецького костел отримав образ Богородиці, який славився багатьма дивами. На початку XVII ст. папа Урбан VIІІ надав привілей тиннському костелу, з відпустом на всі марійні (присвячені діві Марії) свята. Велелюдні прощі дивували околиці: скажімо, 2 липня 1743 р. поклонитися тиннській Богородиці прийшло 30 000 віруючих.

1796 рік приніс Тинній нового власника, та такого, що слава про нього гула всією Європою: французький принц німецького походження, російський адмірал та подільський поміщик Шарль де Нассау-Зіген (1745, Сенарпонті – 1808, Тинна). Ця людина була настільки неординарною, що навіть солідна французька енциклопедія "Лярус" характеризує його ємним словом "авантюрист". Принц супроводжував Бугенвiля навколо свiту (1766-1769), брав участь в облозi Гiбралтара iспанцями (1782), був посередником мiж королем Польщi Станiславом Понятовським та російською царицею Катериною II. В Тинну цього розбишаку привів шлюб із місцевою поміщицею, княгинею Кароліною Годзькою (1751-1804). Селянам принц запам’ятався навіть своїм заповітом: щороку дві наречені могли отримати посаги в триста флорентів — але лише в тому випадку, якщо вони доглядатимуть квіти на могилі принца. Навіть після смерті він зумів оточити себе красою.

Після революції від маєтку принца не залишилося нічого. А гарний надгробок вельможі зруйновано в 1990 роках під час будівництва нового костелу. Нам залишається лише сумно зітхати і мандрувати Україною далі - так, як мандрував нею в 1787 р. принц Нассау-Зіген.